Давня історія Здолбунова розпочалася в ХV столітті, коли його поселенці разом із землями Великим князем литовським Александром дарувалися його вірному воєначальнику Костянтину Івановичу Острозькому. Історія заснування та початків поселення населеного пункту Здолбунова зафіксована першою згадкою про це в 1497 році, про засвідчує документ з архіву Любартовичів-Сангушків. Здолбунів та Здовбиця складали тоді єдиний земельний комплекс власників князів Острозьких, детальний опис яких знаходимо 1621 року – часі заснування ними Ординації острозької. В цьому першому відомому описі йдеться, що в Здолбунові знаходилася церква, яка «обвітшавша й ремонту потребує». Згодом по спадковому праву Здолбунів стає частиною угідь князя Домініка Заславського (Острозького), який зустрівся в борні з козацько-селянським військом Богдана Хмельницького під час Української національно-визвольної війни 1648-1654 років. Здолбуновом проходили полки відомого козацького полковника Максима Кривоноса, який обложив Острог у 1649-му, а його сина Кривонсенка – не менш грізного повстанського ватажка та інших діячів епохи Гетьманщини – ще довго згадували історики нової доби.


Після Третьоо поділу Польщі землі Волині потрапляють від Польщі до володінь Російської імперії, яка тут 1795 року формує новітню адміністративно-територіальну одиницю – Волинську губернію. Центр її розташовувався в Житомирі, а після помітних етно-культурних впливів Польського царства на справи всередині губернії, вдається до асиміляції Російська імперія. В цей час Здолбунів, як родове помістя і цілісний комплекс нерухомого майна разом зі Здовбицею переходять до графів Стройновських, а потім до графіні Теофілії Плятер. З нею протягом багатьох років судився ксьондз Межиріцького (на Острожчині) францисканського монастиря отець Стефан Куровський, який доводив необхідність сплати від Здолбунова-Здовбиці десятини від зібраного податку цьому католицькому Ордену.
Та марно, адже від 1833 року помістя Здолбунів-Здовбиця належали генерал-лейтенанту царської армії князю Костянтинові Любомирському, який тоді ж виготовив карту їх поземельнх володінь. Згодом час та політична доцільність брали своє: польські антиросійські та антисамодержавні повстання 1831-1832 рр. і 1863-1864 рр. лише підкріплювали доктрину розвитку та поширення Україною російсько-формуючого фактору. Відтак з метою знівелювати польські культурні впливи в середині ХІХ століття на Волинь переселяють десятки тисяч етнічних чехів й німців, які одразу приступили до праці. Зрештою саме чехам братам Єлінекам ми завдячуємо спорудженням в Здолбунові першого цементного заводу, роботящим українським та російським рукам – прокладенню гілки Києво-ковельської залізниці в 1873 році й постанням Першого ливарного заводу та інших прогресивних підприємств.
Наприкінці ХІХ століття в Здолбунові було споруджено Свято-Катеринівську православну церкву, у 1908 році – костел святих Петра і Павла, тоді ж почала діяти чудесна дерев’яна Свято-Успенська церква, яка ще називалася Почаївським подвор’єм, адже віряни молилися всередині перед унікальною іконою-копією Божої Матері Почаївської.
В другій половині ХІХ століття Здолбунів розвивається як крупний промисловий центр. Запорукою цьому стало відкриття тут залізничних шляхів сполучень у 1873 році, будівництво паровозного депо. Виробництво цементу та розвинене залізничне сполучення, наявність поворотного кола й культивація ливарного виробництва, заснування першої громадської школи – ось портрет Здолбунова на зламі ХІХ-ХХ століть. І хоча промисловий поступ було пригальмовано невдачами Росії в російсько-японській війні, виступами революціонерів різних партійних поглядів у 1905-1916 роках – Здолбунів не просто розвивався. Височайше пожалуваним у 1903 році став для населеного пункту Указ імператора Миколи ІІ-го про присвоєння місту статуса заштатного містечка. Це було друге народження нового адміністративного центру, який зручно розкинувся в поймах річок Усті та Швидівки.
Докорінні перетворення, принесені епохою українських воєн та революцій, годі уявити навіть розбурханій фантазії митця. Революція під проводом більшовиків 1917 року практично непоміченою пройшла цим краєм. Натомість з початком радянсько-української війни 1918 року тут розпочали свою діяльність військово-революційні комітети більшовиків. Від кінця 1918 року після повалення гетьманської держави Скоропадського в Здолбунові оселилося представництво Директорії Української Народної Республіки. Штабом для нарад та зустрічей з представниками Кабінету Міністрів УНР було обрано привокзальне приміщення сучасної ЗОШ № 5. Однак радянські І-ша Кінна армія та інші збройні частини витіснили зі Здолбунова владу УНР-республіки. Потім у 1919 році сюди вперше увійшли польські частин, аби не покинути їх вже від року 1920-го майже два десятиліття.
Згідно з Ризьким мирним договором в Здолбунові та околицях протягом 1920 – 1939 року тут панували влада Польської республіки й матеріальний інтерес польських осадників-колоністів. Здолбуновом проїздили не лише російський самодержець Микола ІІ-ий перед І-ою Світовою війною, тут до 1921 року жив видатний білоруський літератор та громадський діяч Кіндрат Лейко. Вулицями Здолбунова походжав талановитий чеський письменник-публіцист Ярослав Гашек, а також маршал Польської республіки Юзеф Пілсудський та інші непересічні постаті.
Друга Світова війна для Здолбунівщини, втім, як і Рівненщини вцілому, розпочалася у вересні 1939 року. Маловідомий факт у цьому контексті – повстання проти польської влади, що його зорганізували місцеві націоналісти 22 серпня 1939 року у великому тоді селі Дермань напередодні німецько-польської війни. Від куль польських поліцаїв впали перші жертви серед повстанців та цивільного населення. Протягом кількох днів збройний виступ було придушено. Але утиски польської доби лише додали авторитету Організації Українських Націоналістів, яка стала в авангарді націоналістичного руху ще від 30-их років ХХ століття.
Надзвичайне піднесення і водночас трагізм було закладено в правлінні радянської влади протягом двох років встановленої 17 вересня 1939-го. Окрім грунтовних економічних перетворень, влада Рад відзначалась подальшими репресіями проти мешканців організованого в 1940-му році Здолбунівського району. Утиски стосувалися всіх, хто відзначився активністю у національних формаціях 1917-1920 років, належав до націоналістичних організацій УВО-ОУН й окремо тих, хто працював в інституціях польської влади протягом 1921-1939 рр. Військові, священики, чиновники, поліціанти - більше 20-и тисяч осіб з цього неповного переліку пізніше було розстріляно працівниками органів НКВС в Катині та інших місцях. Наче гімн довоєнній Польщі та її маленькому містечку на Волині Здолбунову стала книга уродженця цих країв Ромуальда Верніка, видана в Лондоні 1986 року.
Нову трагічну сторінку для мешканців краю „перегорнули” німецькі війська, що практично без бою увійшли до Здолбунова 27 червня 1941 року. У більших населених пунктах району було створено військові окупаційні органи влади, які потім передали свої повноваження (вересень 1941-го) низовим структурам Рейхскомісаріату „Україна”, що його керівником (рейхскомісаром) Адольф Гітлер призначив гауляйтера Східної Прусії Еріха Коха. Небачена за кількістю жертв та протиборства надійшла реальність ІІ-ої Світової. Тисячі розстріляних євреїв у Старомильську та вздовж сучасної вул. Грушевського, протидія організованого польського підпілля Армії Крайової та Організації Українських Націоналістів (революційної) – це реалії самої страшної світової бійні, які досі даються взнаки.
Та вже від 1945-го й в подальші роки Здолбунів відбудовувався, створювалися нові робочі місця, але головне – він змінювався разом з епохою радянської влади. Так і підтверджена референдумом незалежність України викликала більше сподівань, аніж бажаних результатів. І, тим не менше, Здолбунів продовжує розвиватися, квітнути, завдяки новим ринковим реаліям відкриваються нові підприємства, споруджується житло, покращується добробут здолбунівчан. Так, маємо ще сотні проблем та питань, які потребують негайного вирішення. Але ми впевнені: Здолбунів розвиватиметься й далі, подаючи приклад малим містечкам Волині та України, вписуючи нові сторінки до Великої української історії…

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ.