Скільки раз ми заглядаємо туди, де мрії так далеко від дійсності… Та чи можемо ще скріпити руки в молитві з надією втримати подихом пір’їнку з того почуття, що залишає нам після себе тінь кохання?
Я пишу не для того, щоб назватися смертною чи вічною, а щоб відчути себе слабкою. Слабкою перед коханням, надією і вірою… Красиво пише той, хто ніколи не відчував того, що пише. Відчуття натхнення схоже на лихоманку, яка дозволяє жити в кількох вимірах одночасно.
Душа залишається ниткою серця, котре тримає в руках Бог… Зірка почуття, яка падає на чоло, вчить нас не оглядатися назад на карикатурні рекламні щити чи намальовані усмішки, а йти назустріч магії натхнення, яка дає неоціненну силу побачити добро між сутінками дріб’язкових та апофеозних снів, де навіть схизмат може знайти собі надійний притулок.
Мабуть, та краплина сміху, що ми наливаємо у келих чуттєвості, висихає на дні і перетворюється в сарказм. Але, щоб бути сильним нам вистачає знову наповнити цей келих і випити цілющий нектар з дитячих очей, що повертають нашу кров на шлях, давно пройдений Місяцем. Варто лише подивитися вгору, де ніхто не залишить брудних слідів, і ви побачите те, що ховається за небом…
Сонце всередині кожного з нас, тільки дозвольте йому дарувати тепло!
