Династія князів Гольшанських бере свій початок з давнього родуДовспрунгів. За однією з древніх литовських легенд, такий собіі Палемон зі своїм оточенням приблизно в першій чверті X ст. приплив до усті Німана, а потім до річок Дубіса і Юра. Тут вони поселилися і назвали цю землю Жемантією (низька земля). Серед цього оточення названо кілька родів, але нам цікавий серед них лише рід Довспрунгів. Саме ці два роди, Палемони і Довспрунги, є найдревнішими литовськими родами.
Представники правлячих династій були, як правило, вихідцями з них. Міндовг (1203-1263), який почав об’єднання литовських племен, і є однією з яскравих персоналій історії Литовської держави, був із роду Палемонів. А перед тим титули князів Литовських і Жемантійських мали представники роду Довспрунгів. На кінець XIII ст. вони знов утримують титул князів Литовських і Жемантійських. Приблизно в цей час проходить поділ Довспрунгів на три нові роди, серед яких – Гольшанські (від родоначальника на ім’я Гольша (Хольша), який заснував місто, в якому осів, назвавши його на свою честь – Гольшани, а сам став величатися – Гольшанським.
Нам мало відомо про самого Гольшу та його сина Міндовга. Більше відомостей маємо про його внука Ольгимунта (Бориса) та нащадків. Ольгимунт був намісником Київським у 20-х рр. XIV ст., його син Іван (Міндовг) в останій декаді. Стосовно останього є розрізнені дати намісництва і смерті. Н.Яковенко датує намісництво Івана 1396-1397 рр., а смерть – 1401р. Л.Войтович датує намісництво 1397-1399 рр., а смерть – 1399р. І факт, що представники роду Гольшанських є намісниками Київськими не випадковість, а закономірність,В останній третині XIII ст. Великим князем Литовським був Наримунт, брат Гольші, а після його смерті керує брат Тройден. Але під час усобиці між ними Тройдена було підступно вбито. Його син Римонт (Римунд), який на той час був вже ченцем і охрещений на православне ім’я Лавр, помстився за батька. Проте, будучи ченцем, він не міг стати Великим князем і замість себе садовить за княжий стіл маршалка свого батька Вітеня, незважаючи на те, що мав братів, які мали більше прав на цей престол.
Літописець, описуючи ці події, вклав у вуста Лавра такі слова: «…Я зрікаюся цього світу, одягаю на себе чорну рясу і государем бути не хочу; візьміть собі государем, кого забажаєте, але моя вам порада. Хоч у мене є брати, Гольші син Міндовг та Гедрів син Гінвіла, але вони ще маліі і не можуть князювати. Мій дядько Наримунт, коли посів на великокняжому троні, то герб свій Кітовраса лишив братії своїй, а собі зробив герб – чоловіка з мечем. А той герб означає дорослого государя, який може захистити свої землі мечем, а тому виберіть собі государя дорослого, хто міг би захистити державу Велике князівство Литовське». Далі літописець описав події так: «І бачучи Вітеня, мужа мудрого і гідного, який був з роду і з покоління Колюмнів (герб Колюмни належав Палемонам, нащадкам того самого Палемона, що за легендою поклав початок освоєнню поліських земель взяли його до себе князювати…».
Із огляду на вище описані події стає зрозумілим привілейоване становище князів Гольшанських у Великому князівстві Литовському, які через спільне походження з Гедиміновичами і давнє виникнення роду, отримали статус «княжат головних», а не за якісь вислуги чи фінансово-економічну вагу в державі, як, скажімо, князі Острозькі, Чарторийські,, Четвертинські тощо.
Отже, рід князів Гольшанських-Дубровицьких належав до так званих «княжат головних». За характеристикою цей стан шляхти наділявся різними владними правами і привілеями. Головним елементом княжого права Гольшанських-Дубровицьких було суверенне землеволодіння, на території якого князь-власник користувався правами уставодавства, тобто оголошення власних розпоряджень, надання жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель під окресленими умовами служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, а також правом суду над підданими до смертної кари включно.
До суверенних прав Гольшанських-Дубровицьких належало також право особистої підсудності виключно Великому князю Литовському, а не місцевим органам влади (старост, маршалків тощо). За ними була закріплена участь у великокнязівській раді не за особисті заслуги чи внаслідок перебування на певних державних посадах, а лише «за звичаєм стародавнього і старожитнього дому свого».
До особливих прав князів, як й інших «княжат головних», належало право виставляти своє військо не у складі загального повітового ополчення, а під своїм власним гербом. Також їм належав ряд особистих привілеїв, зокрема, право на персональні листи-повідомлення від імені Великого князя про початок військових дій, а не через повітового хорун-жого право на персональні листи-повідомлення про скликання сейму; право використовувати для печаток на своїх листах не зелений, як решта шляхти (крім «княжат головних»), а червоний, королівський, віск.
Із Іваном Ольгимунтовичем пов’язується перехід Дубровиці до Гольшанських. Ймовірніше всього, місто було надане в уділ князям Гольшанським десь між 1398-1401 рр. Із 1398р. князь Вітовт проголошується королем Литовським і Руським, він і передав Дубровицю Івану (Міндовгу) Гольшанському. Пожалування земель, окрім Дубровиціі він отримав ще на території Білорусі, невипадкове, бо князь був прибічником великого князя Вітовта у політичних справах, перебуваючи у родинних стосунках. Із того часу Гольшанські надійно осіли в Дубровиці. Окрім того, що Іван був прибічником Вітовта, він займав у князівстві Литовському високі посади. Був першим воєводою князівства в Києві (1396), намісником Київським (1397-1399), виконував особисті доручення Вітовта, зокрема їздив із посольством у Новгород (1387) і в Москву (1390) з Софією, дочкою Вітовта, майбутньою дружиною Великого князя Московського Василя. Гольшанський був одружений з дочкою Смоленського князя Святослава – Агрипиною, яка народила п’ятеро дітей – Андрія, Семена, Олександра, Михайла, Уляну і всі вони називалися Гольшанськими і тримали у своєму володінні Дубровицю. Продовжив рід Гольшанських-Дубровицьких Семен Іванович, який лишив після себе семеро дітей, шестеро синів, проте продовжити рід вдалося лише одному – Юрію (1405-1458), який, окрім Дубровиці, мав у своєму володінні Степань, Житін (Білорусь), Свиряни, Гольшани, Глуськ, Романове, Степаньків (Литва). Знаний як один з організаторів обрання у 1440р. в князівстві Литовському Казиміра Ягеллончика (його кузина Софія Андріївна була дружиною польського короля Ягайла – батька Казиміра), проте після посилення тенденції звернення Казимірових поглядів у сторону Польщі перейшов до опозиції.
Після смерті Юрія з-поміж чотирьох його синів (Іван, Олександр, Василь і Юрій) лише двоє продовжили рід – Іван та Олександр. На дітях останнього одна з гілок Гольшанських Юрійовичів закінчується.. Продовжувачем роду стає Іван Юрійович, який починає називатися Дубровицьким. Те, що містечко віддається старшому з синів, наводить на роздуми про його значимість у системі уділів князів Гольшанських. Із тих пір в прізвищах князів на перше місце виходить Дубровицький, а за ним Гольшанський.
Іван першим почав називатися Дубровицьким, а за ним і його діти.. Помирає він у 1481р.: був страчений після розкриття змови проти Великого князя Литовського Казиміра (в пізнішому часі короля Польського), бо разом із князями Бєльськими прагнув відокремити східні землі Великого князівства Литовського і перейти з ними у підданство до Великого князя Московського Івана III. Тут перехід під владу Москви слід розуміти як прагнення зберегти православну культуру, як супротив подальшої полрнізації.
Це не перший випадок активної участі князів із роду Гольшанських у державних справах. Ще дід Івана Михайло Іванович (намісник Київський) був прибічником незалежності Великого князівства Литовського від Польщі. Будучи воєводою у князя Литовського Свидригайла в 1433р., розгромив війська Сигізмунда, теж князя Литовського, але ставленика Польщі. Брат Михайла – Семен Іванович Гольшанський (намісник Новогрудський) брав участь у підготовці замаху на Свидригайла в Ошм’янах (1432), після розкриття якого був утоплений в Західній Двині, у Вітебську. Після себе Іван Дубровицький залишив сина Юрія (1475-1536) та дочку Василину, в 1508-1510 рр. Юрій був воєводою Київським. Отримавши у володіння від батька окрім Дубровиціі і Глуськ, назвався Глуським-Дубровицьким, збудував там замок. Він був двічі одружений і мав 12 дітей, з них 5 хлопців. Проте жоден з них не залишив після себе сина.
Старший син Юрія називався Іван (Януш). Він був воєводою Київським (1542) і Троцьким (1530). У 1530р. разом з Киівським воєводою Андрієм Немиричем розгромив татар на Голтві і Полозір’ї. Після його смерті Дубровиця перейшла в нероздільну власність до його сестер.
Визначаючи місце роду князів Гольшанських в історії міста, неможливо перебільшити їхню роль. Адже на момент, коли вони стають власниками, місто мало статус «державного», яким управляли намісники. З приходом їх відповідно змінюється і статус міста, воно набуває приватновласницького характеру, ставши згодом їх центром.
Підтвердженням економічного рейтингу міста служить довготривалий процес за право власності між сестрою Івана (Януша) Марією Гольшанською та її третім чоловіком Андрієм Курбським, який мав значні уділи у Ковельському повіті.
Джерела:
- Нарбут А. Гениалогия УкраиньІ. – Москва, 1996.
- Антонович В. О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. – Киев, 1867.
- Войтович Л. Геніалогія династії Рюриковичів і Гедиміновичів. – Київ, 1992.
- Сас М. Феодальньїе города УкраиньІ в конце XV – 60-х годах XVI в. -Киев, 1889.
- Сендульський А. Местечко Домбровица Ровенского повета // Вольїнские єпархиальньїе ведомости. – Житомир. -1882.
- Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. • Київ, 1993.
- Югас М. Хроника Бьіховца // Летописи й хроники: Сборник статтей.-і Москва, 1974.
- Білорусько-литовскі літописи. Т.35. – Москва, 1980.
Олександр Бруяка
Небесна заступниця поліського краю свята діва Юліанія( князівна Гольшанська )
У вінок України окремою яскравою стрічкою вплетена історична Волинь і, зокрема, місто Дубровиця. Історичний літопис увічнює славетну князівську родину Гольшанських-Дубровицьких, нащадків литовських удільних князів. Посеред мужніх чоловічих постатей цього іменитого роду ще ясніше виділяються дві жіночі персоналії, що, шили по собі добру згадку. Це княгиня Анастасія Юріївна Заславська, уроджена Гольшанська, та Юліанія Юріївна.
З іменем першої тісно пов’язане здійснення перекладу і переписування «Пересопницького євангелія». Друга персоналія – юна дубровицька князівна Іуліанія(Юліанія) Юріївна Гольшанська, що була упокоєна на території Києво-Печерської лаври. Загалом, Ближні і Дальні печери стали усипальницею для 118 печорських угодників. Оглядаючи ікону «Собору святих преподобних Печерських», помічаємо, що переважна більшість зображених – це іноки монастиря домонгольської й післямонгольської доби. Але серед цієї когорти зустрічаємо декілька представниць жіноцтва. В тому числі й святу діву Юліанію. Яким же був її шлях до сонму святих? Адже почесне звання «святий» багато до чого зобов’язує: слава церкви – це слава її святих.
Діва Юліанія жила в першій половині XVI ст. Її батько, Юрій (Георгій) Гольшанський (Ольшанський) із Дубровиці, був одним із благодійників Києво-Печерської лаври і відомим войовником проти татар. Юліанії судилося недовге життя: вона померла в 16-літньому віці. Але за час свого земного життя молода дівчина виявила високі християнськіі якості, дотримуючись Божих заповідей, осягнула вершину духовної досконалості.
Православна традиція приписує святій Юліанії чесноти, які відповідають її віку, статі й званню: цнотливість, послух батькам, прихильне ставлення до нижчих, особливо – справи християнської доброчинності. Напевно, плідним було навчання Юліанії у самого премудрого Соломона: «Над усе, що лише .стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя. Відкинь ти від себе лукавство уст, відали ти від себе крутійство губ… Стежку ніг своїх вирівняй, і стануть міцні всі дороги твої; не вступайся ні вправо, ні вліво, – усунь свою ногу від зла!»(Пр.4, 23-27). За всі добрі справи її удостоїли небесного прославлення в нетлінні мощей і дарі чудотворення.
На початку XVII ст. (за архімандрита Елисея Плетенецького) в Києві, поблизу великої соборної Печерської церкви, копали могилу для померлої молодої дівчини і натрапили на труну. До неї була прикріплена срібна дощечка з написами: «Іуліанія, княжна Ольшанская, дочь князя Георгія Ольшанського, преставившаяся девою, в лето от рожденія 16-ое». Коли труну відкрили, то побачили князівну, начебто сплячою. Прекрасним було їі чоло. Вбрана вона була в дорогі шати, а на руках і голові було багато дорогоцінних прикрас. Труну одразу ж перенесли в церкву, але без належного шанування.
За часів архімандрита Петра Могили була підготовлена нова рака для мощей святої через те, що вона уві сні з’явилася архімандриту іі дорікала його за недостатню пошану до себе. Саме тоді на її гробниці був зроблений напис: «По воле Творця неба й земли живет во всея лета Юлиания, помощница й великая в Небе заступница. Здесь кости – врачевство против всех страданий… Райския селения собой украшаешь, Юлиания, как цветок прекрасний…».
Збереглася оповідь про незвичайний випадок, який трапився з мощами святої діви. Одного разу прийшов до Печерської церкви під виглядом істинно віруючого зловмисник. Він начебто збирався відвідати святі місця і вклонитися мощам святих угодників Печерських. У церкві він попросив дозволу вклонитися мощам св. Юліанії, тобто відкрити раку з її мощами, його прохання задовольнили, він припав до її руки. Та коли вийшов із храму, то закричав страшним диким голосом і впав мертвий. Коли ж оглянули його тіло, з’ясувалося, що він зняв перстень з пальця руки князівни, за що й був покараний. Із того часу православна церква стала прославляти Юліанію.
Мощі Юліанії чекала лиха доля: вони частково згоріли 1718р. під час пожежі в лаврі. Рештки їх були покладені в раку і поставлені в Антонієвих печерах. Православна церква так прославляє святу діву: «…Привожу к Тебе, Всещедрьій, Іуліанію, свечу, постоянно светлую, владеющую обилием елея; ея молитвами сохрани нас от всякого зла».
Частка святих мощей знаходиться нині у Свято-Миколаївському храмі м. Дубровиця, де мешкала свята. Багато люду збирається тут на відправи в дні особливої пам’яті Юліанії – 6 (19) липня, а також у дні загальної пам’яті Волинських святих 10 (23) жовтня, 25 травня (7 червня) і 20 червня (3 липня). Такі богослужіння – це єднання минулого із сьогоденням. Віруючі отримують духовне і душевне підкріплення, так необхідне в нашому неспокійному і несталому світі, тому що мають добру заступницю за весь народ, особливо за Поліський край.
Література :
- Вольїнские епархиальньїе ведомости. -1887.- № 13, неоф.ч.- С.345-348.
- Девятисотлетие православия на Вольїни. -Житомир.-1892.
- Дублянський А. Українські святі.-Мюнхен.-1962.
- Канонизация святьіх. Троице-Сергиева лавра. – 6-9 июня 1988 г.
- Миколай (Моліс М.) 1000-ліття православ’я на Волині. – Дубно. -1992.
- Свята дева Іуліанія княжна Ольшанская на Домбровице. – Почаев. -1913.
- Словарь исторический о святьіх, прославленньїх в Российской церкви й о некоторьіх подвижниках благочестия, местно чтамьіх. – Москва. -1991.
- Слово произнесенное в Житомирском кафєдральном соборе 8-го ок- оря по случаю перенесення из г.Києва в г.Житомир частиц нетленньїх мощей преподобного Феодора, князя Острожского, й Св. девьі Іулиании, княжни Ольшанской, поставленньїх (частиц) на поклонение й прославление Житомирском кафєдральном соборе // Вольїнские епархиальные ведомости. – 1889. – № 31, с.759-766.
- Федотов Г Святьіе древней Руси. – Москва. -1990.
- Хойнацкий А. Православне на западе России в своих ближайших пред. ставителях или Патерик ВольІно-Почаевский. – Житомир. -1997.
- Хойнацкий А. Очерки из истории Православной Церкви й древнего благочестия на Вольїни. -Житомир. -1878.
- Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини ст. XVII – Київ: Наукова думка, 1993. – С.411.
Людмила Шахматова
Дубровиця-Пересопниця : роль княгині Анастасії-Парасковії Гольшанської-Дубровицької у створенні “Пересопницького Євангілія”
Друга половина XVI ст. в історії України характеризується глибокими структурними зрушеннями у соціально-економічній, політичній, культурній та духовній сферах суспільства. На наших землях проходив активний процес формування самосвідомості українського народу як на побутовому, так і на ідеологічному рівнях. Це і етнічне усвідомлення, і боротьба за національні права та культурні традиції, за офіційне визнання української мови, за чистоту релігійних православних канонів, за утворення національно-державних інститутів. Тоді нарівні з чоловіками носіями української культури, її оборонцями були і жінки. Вони активізували інтелектуальну діяльність суспільства, сприяли створенню належних умов для поширення освіти, наукових знань, налагодження книговидання, дбали про укорінення нових гуманістичних ідей. Серед інтелектуальної еліти того періоду особливе місце належить нашій славній дубровичанці АнастасіІ-Парасковії Юріївні Гольшанській, дружині князя Кузьми Івановича Заславського. Це їх стараннями і коштом з’явилася на світ українська першокнига «Пересопницьке євангеліє», писане живою українсьою мовою. Книгиня Гольшанська-Заславська зуміла реалізувати найголовнішу ідею свого часу – перекласти Святе письмо на живу народну мову, запровадити її уживання при богослужіннях.
А чи мріялося нашій славетній землячці та її однодумцям у далекому 1561р., що через 440 літ саме на «Пересопницькому євангелії», ідейним творцем якого була, будуть складати присягу на вірність своєму народові Президенти України уже незалежної і самостійної держави з 1991р.?
У той час українські землі входили до складу Речі Посполитої, а тому православ’я стає прапором у боротьбі із засиллям польської мови і культури. А визнати себе православним означало бути українцем. У Європі всі народи, що сповідували католицизм, молилися латинню, а не рідною мовою, а в православних країнах творили молитви так званим «церковнослов’янським язичієм».
Що ж до України, то тут спілкувалися українською мовою, а молитися в церквах мусили церковнослов’янською. Отож, свідомі діячіі почали докладати зусиль для перекладу богослужебних книг на рідну мову, щоб відродити і утвердити національний поступ і життя. Церква виступала найзрозумілішим знаковим символом українства. Таким чином, поява перекладу євангелія живою українською мовою означала розширення її функціональних можливостей, засвідчувала самоусвідомлення та ідентифікацію народу. Щоб християнський люд ліпше розумів Святе письмо та говорив з Богом рідною мовою, в червні 1556р. княгиня Анастасія береться за втілення в життя давно задуманої із чоловіком справи.
15 серпня 1556р. у с.Двірець неподалік містечка Заслава (зараз Ізяслав Хмельницької області) почало перекладатися євангеліє. Для цієї роботи були запрошені архімандрит Пересопницького монастиря біля Клеваня Григорій і переписувач Михайло Вагилевич із Санока (зараз Польща). Своїми знаннями і уміннями вони чудово доповнювали один одного. Архімандрит був високоосвіченою людиною, володів кількома мовами – українською, польською, чеською, латинською і, можливо, грецькою і німецькою. Не поступався йому і Михайло, який не тільки переписував, а й складає приписи і післямови до кожної з чотирьох частин рукопису На пергаментних аркушах у живописних мініатюрах зображені святі, але немає портретів княгині та її мужа.
29 серпня 1561 р. роботу над рукописом було завершено, Вона тривала аж п’ять років. Перед нашою славетною княгинею лежала монументальна рукописна книга, оправлена двома дубовими дошками, покритими зеленим оксамитом, на 964 пергаментних сторінках.
Цей справжній людський і творчий подвиг не згубився у століттях. Він і сьогодні загартовує силу і дух патріотів – українців.
Література :
- Першокнига – Рівне. -1992.
- Пересопницьке євангеліє. 1556-1561. Дослідження. Транслггературнии текст. Словопокажчик. – Київ. – 2001.
- Пащук І. Перевидання «Пересопницького євангелія» // Вільне слово. -Рівне – 2002. – 24 квітня.
- Пащук І Сучасне відродження «Пересопницького євангелія»//Минуле І сучасне Волині та Полісся. Розвиток бібліотечної справи в краї. Науковий збірник. – Луцьк. – 2005. – С.31-32.
- Пам’ятник Анастасії-Парасковії Гольшанської-Дубровицької – скульптор Микола Станіславович Сівак, 2005 рік.
