Попенко Василь Павлович народився 15 липня 1934 року у с.Дорогобуж Гощанського району Рівненської області. Педагог, поет, краєзнавець, публіцист. Член Національної спілки журналістів України і Всеукраїнської спілки краєзнавців. Після закінчення Рясниківської семирічної школи «навчався в Костопільському педучилищі, працював учителем, завучем, директором у школах Дубровицького району. Закінчив заочно Рівненський педінститут і Вищу партійну школу при ЦК КПУ. З 1964 по 1986 рік – на партійній роботі. У1986 – 2002 роках – директор Дубровицької загальноосвітньої середньої школи №2.
У доробку автора вже є історико-красзиавчий – нарис “Дубровиця” (1986), збірки поезій і прози “З доріг і виріїв” (1994), “Дорогобуж” (1997), “Світилка” (1999), «Серпневий грім» (2003). Нині працює у співавторстві з Ю.Максименком над книгою до 1000-ліття Дубровиці.
Рідко коли трапляється: книжка ще не вийшла, а про неї вже говорять.
Пропонована збірка “Серпневий грім ” саме з цього ряду. З її рукописом ще знайомились, а в коридорах видавництва вже цитували рядки з нового доробку Василя Попенка.
1934 – 2008
Чим вони так ваблять?
Уже перші поетичні твори “Серпневий грім”, “Остання зима”, “Мости і витоки “, “Мати ” свідчать, що на суд широкого загалу винесено неординарну, самобутню річ. Автор волів би у своїй поезії “лагідних шукати рим”, та довкільне життя, в якому “нас всіх жеруть і крутять люті будні”, часто-густо підштовхує до зовсім інших роздумів. Хай якими вони не є суворими, але спонукуються реальностями, від яких “віра й надія болить “(“Мати “). Поет прагне, щоб його вірші стали закличними, щоб ви, шановні читачі, як і автор, усіма фібрами душі пройнялися переживаннями та болями за проблеми, які так чіпко облягли суспільство, і до яких, здається, у багатьох його членів встановилася якась отупіла байдужість.
Автора щемить, що за роки незалежності не зроблено того, що можна було зробити для економічного поступу молодої Української держави. Чи то в нас патріотизму забракло, чимало патріотів. Та ні ж бо. Достатньо. Біда в іншому. Багато з них свій “патріотизм ” спрямували на власне благополуччя, гребуючи громадським інтересом, інші— потонули в словесному поїданні один одного, так, схоже, до сьогодні не вияснивши, хто більший чи.менший патріот, при цьому не вклавши й кель.ми цементного розчину в розбудову власної держави.
Василь Попенко відчув це на собі. “Патріоти” містечкового масштабу не оминули нагоди дошкулити йому за “партократичне” минуле. Саме з огляду на це Василю Попенку відмовили в прийомі до Спілки письменників, хоч на той момент він мав значний творчий доробок, який поставив його в ряд здібних, непересічних авторів.
Поет не падав духом. Можливо, більше за багатьох, що люблять помахати патріотичними гаслами, він працював і працює для України як педагог і наставник підростаючого покоління, будучи директором школи, а нині — рядовим учителем.
Що ж, видно, ми такого вже менталітету, що сиплемо докорами не на ті голови, які цього заслуговують по-справжньому. І нерідко не помічаємо, що такі як він— “партократ”— “бур’яни лемешують. Допоки круті позолочують синь “.
Комусь, можливо, і не хотілося б бачити й читати рядки, як у “Калиновому глумі”, “Чаїному стогоні”. Однак— г/е також біль автора. Він пише так, як сприймає оточуючий світ, з надією не на образи, а на те, що його поезія збудить громадянську відповідальність, змобілізує душу всякого, хто здатен послугувати рідній Україні – неньці, її народу.
Збірка завершується тепло-ніжною прозою. Як і поезія, вона про своє, особливе сприйняття дійсності — від м’якого поетичного до гостро-публіцистичного. Василь Попенко прийшов до своєї збірки “Серпневий грім ” у досить зрілому віці. Можливо, тому в ній багато віршів, які не так пестять почуття, як звертаються до розуму, їх і треба сприймати розумом. Вони випрямляють душу.
