Моя зима, моя весна, моя стихія
Дубровице… Ти – моя зима, моя весна, моя стихія… Для тебе я падаю і підіймаюся, щоб знову перемогти себе, в той час, як моя свідомість шепоче про поразку. Для тебе я уповільнюю швидкоплинну мить, щоб знову повірити у вічність. У кожному моєму подиху, слові, ударі серця я бачу твій силует, твій вогонь, що ти даруєш мені… Дубровице…
Ти – моя квітка, яка ніколи не зів’яне, а лише цвістиме у дзеркалі нового майбутнього, не затьмареного чужими амбіціями та примітивними бажаннями хворих звірів. У твоїх пелюстках зароджуються Геній та Краса… Дубровице, я п’янію від твого нектару, від солодкого трунку, що, наче добре вино, чекає свого часу, щоб перевтілитися в окрему безкінечність, зіграти головну партію в симфонії людських життів. Твій світанок зливається з моїм затінком, твоє світло спалює мої тіні, які воскресають з першими променями сонця. Ти даруєш мені мій Фатум, що є для мене і благословенням і покаранням одночасно…
Ти – мій дощ, адже у кожній краплині твоя душа і божественна грація. Ти сильніша та вища від хижого духу, що розіп’яв істину, яку шукають лише ті, хто вірить у Бога та в себе. Ти – різна: пекуча, крижана, легка та невблаганна, але єдина, неповторна, жадана та мінлива… Із краплі починається мій світ… Дубровице, заради тебе сміюся, плачу, танцюю у парі з небезпечним полум’ям і тону в океані спокою…
Ти – моя казка, бо лише в тобі я бачу правдиву дитячу наївність, чую щирий поклик розтерзаної, та нескореної волі, вірю в твою благодать, що в кожній миті знаходить священну заповідь. Дубровице, я схиляюся до твого подолу та цілую скривавлені ноги, що в конвульсіях здригаються від болю, який залишили грішні покоління українців.
Ти – моя музика, що з кожним новим акордом дарує мистецтво, яке живе у серцях усіх людей, що цінують його по-справжньому. Дубровице, в твоїй яскравій акварелі – вітер, що, наче вісник Бога наділяє нас іскрою таланту побачити життя. Ти – моя нота свободи, бо подарувала мені крила, які не розплавить навіть саме пекло, бо лише там, де ти, між небом і землею, знаходять собі притулок янголи-охоронці…
Ти – моє кохання… Всі сльози, що я колись проливала – це жертва тобі, моїй музі, моєму Херувиму… Для тебе я творю, руйную і відроджую, для тебе я живу… Моя, Дубровице..
Ти – моя зима, моя весна, моя стихія…
