Коли мова заходить про зародження Пересопницького Євангелія, то зазвичай із цим перекладом (точніше, одним із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія) пов’язують імена двох творців: переписувача Михайла Василієвича зі Сяною, що на Лемківщині, та архімандрита Пересопницького монастиря Григорія, роль котрого у створенні книги, щоправда, позначена більше здогадами, ніж зафіксованими фактами. Власне, з цих двох історичних постатей прийнято починати літопис визначної рукописна пам’ятки староукраїнської мови та мистецтва XVI століття.
Але, споглядаючи на тогочасні реалії, я все-таки насмілюся поставити своєрідним образним наріжним каменем у фундамент з’яви Пересопницького Євангелія не Михайла Василієвича та архімандрита Григорія, а три інші персоналії. Зокрема, Анастасію Юріївну Заславську (Гольшанську-Дубровицьку), її зятя і дочку Івана Федоровича Чарторийського і Ганну Кузьмівну Чарторийську (Заславську). Бо саме вони виступили замовниками, благодійниками і покровителями тодішньої такої непересічної та неординарної роботи, як перепис святого письма на живу народну мову.
Передусім про Анастасію Юріївну Заславську. Вона з княжого роду Гольшанських Дубровицьких, який чи не найбільше увічнився святою Юліаною, канонізованою за часів Петра Могили і донині вельми втаємниченою у своїй духовній іпостасі. Частинку цієї таємничості, як на диво, довелося спізнати і мені.
Було це у Свято-Зимненському монастирі на Волині, де є храм, названий на честь святої Юліанії. Ми (група подорожніх) зайшли у нього радше як туристи, ніж паломники. Спочатку помолилися, потім роздивлялися. А наостанок я попрохав у черниці-гіда дозволу, аби сфотографувати образ святої Юліанії.
Тут фотографувати негоже, відповіла монашка, але навіть якщо й сфотографуєте, то все одно кадр слабо проявиться.
Така заява, звісно, ще більш додала інтриги. Фотоапарат миттю опинився перед зором. Тричі блимнув спалах. Тричі защеміло у серці. А потім серце ще тричі зойкнуло від подиву, коли на світлинах справді “мало що вийшло”. Тоді, власне, заново згадалися слова черниці про те, що свята Юліана не любить, коли їй заглядають в очі, а визнає лише одну сповідь коли їй дивляться в душу…
Хтозна, чи за такими ж канонами виміряла свій життєпис сестра Юліанії Анастасія? Принаймні, у самому життєписі (не вельми багатому на факти, але вельми красномовному щодо жертовності) споглядається одна виразна особливість: усі свої діяння Анастасія Юріївна Заславська не піддавала розголосу ні за власного ініціативою, ні, тим паче, за своїм княжим замовленням.
Проекція на неї робилася повсякчас побічно з ініціативи ченців, архівістів, літописців. Як і на її батька, князя Юрія, одного з найбільших волинських жертводавців середини XVI століття та непорушних заступників отчого краю. Відтак проглядається ще одна родовідна характерність князів Гольшанських-Дубровицьких вони ніколи не “замовляли” власного увічнення, а створювали основу для нього своїми благодатними діяннями.
Загалом такі діяння, від яких княгиня Анас-тасія черпала спадкову наснагу, можна поділити на три напрямки. Перший жертовно-патріотичний, другий жертовно-духовний, третій жертовно-зреченський із неодмінним монастирським аскетизмом.
Отже, перша підвалина у родовідному домі Гольшанських-Дубровицьких це прояв звитяги заради спокою на рідній землі, що, зрештою, повсякчас із давніх-давен сприймалось як неодмінна і водночас непорушна спадщина.
Літописи зберегли древні записи про князів як про доволі відважних воїнів. Зокрема, в “Літописі руському” від 1184 року дубровицький князь Гліб разом із Святославом Всеволодовичем, князем Київським, та великим князем Рюриком Ростиславовичем “ходив на половців”. Його син Олександр “виходив назустріч половцям із хрестом”. А ось батько Анастасії князь Юрій, спираючись на клятву попередників “боронити землю руську”, на цьому поприщі проявив себе іншим чином зведенням оборонних споруд. Він у північному Погоринні, щоб захистити себе і своїх підлеглих від ворожих нападів та нищення, зміцнював фортеці у Дубровиці, Висоцьку, Гродно…
Ще більш Юрій Гольшанський (Дубровицький) проявив себе в іншій іпостасі обороні віри Господньої. Завдяки численним фундушам він прославився як щедрий благодійник. Жертвував гроші на Києво-Печерську лавру, інші храми та монастирі, насамперед волинські. Давав десятину на обителі Божі зі своїх ланів, лісів, озер. Від нього святині поповнювалися богословськими книгами, іконами, іншими церковними предметами…
Вагомим поштовхом у цьому будівничому поступі стала подія, датована 1502 роком. Тоді русичі над річкою Уж зазнали поразки, і вороги, скориставшись відсутністю князя Юрія в родинному замку, напали на Дубровицю та цілковито знищили замок. Княжа родина дивом урятувалася від нападників. У подяку за цей порятунок князь Юрій заснував на острівку серед заплав річок монастир-скит святого Миколая.
В історичних джерелах залишився переказ про вибір місця побудови монастиря: “Біля острівця на Горині місцеві рибалки помітили принесену водою невідомо звідки ікону святого Миколая. І скільки вони не відпихали її від берега, ікона припливала знову. Про появу образу Господнього розповіли князеві, який завбачив у цьому знак Божий місце, де варто зводити монастир”.
З огляду на таке глибоке духовне підґрунтя стає зрозуміло, що княжна Анастасія виховувалися в боголюбному середовищі. Зрештою, як і її дванадцятеро братів та сестер.
Доречно зауважити, що князь Юрій був наділений великою мудрістю уміло розподіляти княжий прибуток, аби його вистачило і на фундації для десятка храмів, і на чималий родинний прожиток.
Як відомо, Юрій Гольшанський-Дубровицький був двічі одружений. Перша його дружина Юліана Іванна Ярославівна, княжна Острозька, сестра князя Костянтина. Друга Марія, донька князя Андрія Олександровича Сангушка, маршалка землі волинської.
Від першої дружини народилося п’ятеро дітей: дві доньки та сини Іван, Володимир і Федір. Від другої сини Семен, Андрій та шість доньок: Марія (княгиня Курбська), Софія (княгиня Полубенська), Анна (за Олізаром Кердеєм Мильським, потім за Сапегою), Олена (за Воловичем Богданом, князем Вишневецьким), Анастасія (княгиня Заславська) і Федора (за Богданом, князем Соломарецьким).
Будучи в такому численному сестринськобратському гурті, Анастасія Гольшанська-Дубровицька, звісно, відчувала і родинне тепло, і всебічну підтримку, і навіть прихильність долі, адже вийшла заміж за вибором серця.
Її судженим став Кузьма Іванович із не менш відомого роду Заславських, що виокремився з княжої гілки Острозьких. Обоє (Анастасія та Кузьма) належали до тогочасної інтелектуальної еліти, обоє будували плани щодо укрупнення спільного княжого обійстя, обоє вірили в особисте сімейне щастя, яке увінчалося народженням дітей Івана та Анни.
Іванові в подальшому часі у спадок дістався Ізяслав (нині центр однойменного району Хмельницької області), який, найімовірніше, був постійним місцем прожитку князів Заславських.
Натомість Анна, вийшовши заміж за Івана Федоровича Чарторийського, змінила Ізяслав (тодішній Жеслав) на Клевань (нині селище Рівненської області), тобто переїхала на проживання до свого чоловіка в його головну резиденцію Клеванський замок.
Прикметно, що, окрім Клевані, князям Чарторийським належала також Пересопниця. Як свідчить Литовська метрика, Пересопниця була віддана князеві Чарторийському “на мешкання і виховання матце своей до живота ее, которая мала в черницы поити”.
Як стверджує історик Михайло Максимович, перший із роду князів Чарторийських Федір Михайлович, отримавши у володіння Пересопницю, побудував у ній православний монастир, яким у подальшому часі опікувалися його сини, в тому числі й Іван: “…а теперь сынове его оный монастырь держат”.
Під їхньою опікою був ще один монастир Знаменський біля Новограда. Зокрема, Олександр Федорович Чарторийський та його дружина Марія не раз давали вагомі фундуїя на цю обитель, що й підтверджується знайденим так званим списком Номоканона “з росказаніемь и повеленіемь” названих вельможних доброчинців.
У цьому величному благоденстві та благодійництві, звичайно, вбачався приклад Анастасы та Кузьми Заславських, які прожили у парі до 1556 року. Архіви підтверджують, що саме 1556-й рік фатально позначився на княжій родині смертю глави сімейства Кузы Івановича. Вочевидь, якраз цей факт став переломним у долі “вбитої горем” княгині, яка фактично відразу після втрати чоловіка прийняла чернецтво.
Анастасія була не першою з княжого роду Гольшанських-Дубровицьких, хто зробив свій поселенський вибір на монастиреві. Опріч неї зустрічається низка родинних імен ченців і черниць, котрі зрікалися світської слави, багатства, приймали чернечий постриг і йшли служити Богові. Такий замисел, можливо, виношував і батько Анастасії з його смиренною душею, богобоязливістю та наміром спізнати на старості літ затишок Пустинського монастиря святого Миколая в Києві. Щоправда, омріяна обитель перетнулася із князем в іншій площині тут його за заповітом поховали.
Де саме поховали Кузьму Заславського історія цей факт замовчує. Як і те, що саме втрата чоловіка спонукала княгиню Анастасію зробити якусь богоугодну справу, і цією справою, можливо, стало переписування Євангелія, бо споконвіку замовляння святої книги для храмів вважалося добрим, благородним жестом задля спасіння душі.
Інша можлива першопричина перепису нагальна потреба у книгах Свято-Троїцького монастиря в Ізяславі, що тільки-но зароджувався. Відповідно, Анастасія Заславська, прийнявши чернече ім’я Параскева і ставши ігуменею, почала опікуватись одухотворенням святої обителі саме через друковане та переписне слово. Вона розуміла, що навряд чи хтось інший, ніж ченці, які мають можливість відректися від зовнішнього світу і сконцентруватися щирістю своїх помислів, зможе краще впоратися з таким надважливим завданням.
Отож почався пошук найграмотніших, найвправніших у письмі і водночас найпристрасніших у відданості Богу ченців. Вибір, як відомо, випав на архімандрита Пересопницького монастиря Григорія і писаря Михайла Василієвича, сина протопопа Сяноцького. Спочатку їхньою працею опікувалася сама ігуменя Параскева. Коли ж робота перемістилася до Пересопниці, то роль покровителів узяли на себе князь Іван Чарторийський, резиденція котрого була розміщена неподалік від Пересопницьцого монастиря у Клевані, та його дружина Анна, або ж Анна-Євдокія, як названо її літописцем.
Вирішальна роль княгині Заславської, вочевидь, полягає також у виборі матеріалу для перепису. Як відомо, за основу для перепису було взято четвероєвангеліє, а ось звідкіля воно “прийшло” до монастиря це ще одна загадка історії. Можливо, з бібліотеки князів Гольшанських-Дубровицьких? Як-не-як, князь Юрій мав на той час надзвичайно велику бібліотеку, де з-поміж іншого перебував оригінал Литовського статуту 1506-го року, святі писання різними мовами. Щоправда, бібліотека в останній період життя князя Юрія суттєво змаліла, бо він щедро обдаровував книгами храми і чернечі обителі. При цьому значна частина бібліотеки перейшла у спадок до княгині Анастасії. Очевидно, спадковим виявилося також Євангеліє церковнослов’янською мовою.
Добре знаючись на цій мові, княгиня Заславська водночас розуміла, що між церковною та розмовною лексиками велика розбіжність, і старослов’янська мова, якою читалося Святе Письмо під час служби Божої, не задовольняє повноти розуміння написаного простолюдом. Звідсіля й народився задум перекласти Євангеліє на живу народну мову.
Цей задум за своєю суттю був сміливим, реформаторським, бо суперечив тодішнім консервативним канонам, які стояли на захисті непорушності та незмінності того, що створювалося віками.
Більше того, ігуменя Параскева дала цій справі своє благословення, без якого жоден із ченців не мав права взятися за роботу. Таким чином справа, про яку мріяв не один сподвижник, у тому числі й князі Острозькі, саме з ініціативи ігумені Параскеви зрушилася з місця і почала давати результат поволі (слово за словом) Святе Письмо набирало національного колориту.
Пересопницьке Євангеліє творилося з 1556 по 1561 рік, і протягом цього часу ігуменя була “в курсі” усіх переписних подій. Але чи дочекалася вона своєї заповітної мрії в завершеному вигляді? Чи тримала Пересопницьке Євангеліє у власних руках? Зрештою, чи здійснювала, використовуючи новостворену книгу, службу Божу? Одностайної відповіді на ці запитання немає з тої причини, що завершення роботи над майбутнім раритетом і час смерті ігумені Параскеви позначені одним роком 1561-им.
Як би там не було, але участь княгині Заславської в долі Пересопницького Євангелія визначальна. Із цього приводу цікавою є думка Олександра Терещенка, одного з вітчизняних бібліографів, котрий іменував книгу не інакше, як “Євангеліє княгині Жеславської”.
Підставу для духовного ототожнення княгині Заславської з Пересопницьким Євангелієм знаходимо, власне, у самій Святій Книзі, де у післямові значиться: “…Євангелія ся писана накладом благовірної і христолюбивої княгині, жінки Кузьми Івановича Заславського, Параскеви, іначе Анастасії Юріївни, уродженої княгині Гольшанської… частково при Пересопницькому Різдва-Богородичному монастирі, а частково в дівичому монастирі Заславському…”
Відтак, пішовши на самозречення заради високих людських і національних ідеалів, княгиня Анастасія подарувала людям довгождане Святе Письмо їхньою рідною, цілком зрозумілою мовою, ставши, за висловом поета, лебединою піснею князів Гольшанських та водночас першою ластівкою європейського Ренесансу в Україні.
Так, Пересопницьке Євангеліє воістину вважається унікальною духовною перлиною українського народу, і заслуга Анастасії Гольшанської якраз у тому, що вона виплекала цю перлину, дала їй життя на віки вічні. Нині її світлий образ закономірно сприймається в поєднанні зі Святою Книгою, і такий духовний симбіоз бачимо у пам’ятникові, першому пам’ятникові княгині, який постав 2005 року на її батьківщині в місті Дубровиці. Вона у всій своїй красі, величі та віковій задумі дивиться на нас із постаменту мудрими очима, а в цих очах, як на мене, читається і сповідь, і заповідь. Мовляв, я благословила Пересопницьке Євангеліє для вас, нащадки, але чи живете ви за його заповідями?..
