Меню Закрити

Дудар Марта “Чорним по білому” – Сторінка 3

Життя нотами Шопена

Світло… Вітер ласкаво обвіває скроні, з невгамовним шаленством цілуючи ніжно вуста, забуваючи про всіх довкола, і водночас голубить увесь світ, крутить почуття у своєму шаленому вихорі. З ним я забуваю себе і опиняюся в непроглядній пітьмі, в якій раніше була не спроможна віднайти грішне світло. ..

І ось ідеш ти… Такий самотній, давно чужий мені, загублений у полисках фальшивого щастя, яке, даруючи хвилину божевілля, з кожним кроком відбирало в тебе здатність відрізняти день і ніч. Ми знову з тобою дивимося в один бік, проте ти з холодним, байдужим, хворобливим задумом заглиблюєшся у небуття, тікаючи від переродження, а я ще живу надією, що знову зустрінуся з твоїми смарагдово-ласкавими очима, які знала до сьогодні.

«Життя – маріонетка в руках наших бажань, котрі такі гірчичні та проперчені гнилим самолюбством, що відбиватися від них уже несила. Моя кров уже не так нуртує, як тоді, коли у мені пробуджувалась квітка кохання кольору моря до тебе. Мої пальці вже не просять шпаги, пензля чи струн, їх перебила затхлість цього світу. Я не хочу охороняти далі мавзолей нашого мертвого кохання. Пробач…» – сказав той, хто був для мене демоном і Богом, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

Та раптом вітер стих… Мою кров якась химера випивала з жагучою пристрастю, моє серце зажило своїм життям… Воно перестало співати пульс життя, а завило реквієм зболеним почуттям. Я стала тінню чиєїсь невідомої тіні. Моє життя здалося чимось мізерним, що не варте навіть брудної калюжі, яку намалював дощ… Моє серце замовкло…

Хтось бігає, метушиться у білих халатах. Навіщо ця даремна товкотнеча на одному місці? Навіщо вони шепочуть один одному слова, які збіжать як вода і висохнуть на палючому сонці моїх страждань?

І лиш ти, вітре, прийшов, щоб знову вгамувати мене, серце, яке колись ніжив у своєму шовку, яке обгортав гріховними грозовими хмарами, що зливалися в екстазі і народжували дощ. Ти один все ще кохаєш мене, ти єдиний проведеш мене туди, де я знайду свою долю…

І знову моє дихання переривається кадр за кадром, як старий анімаційний фільм. Хтось тихо плаче… Чиїсь сльози пропікають наскрізь моє тіло і холодять душу. Це мій демон і Бог, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

У мою свідомість пробиваються далекі відгуки хрипкого голосу, що періодично шепоче глухі слова : «Скальпель… Вата… Розчин…Кардіостимулятор…Розряд…». Щось мене лоскоче там, у грудях, де я поки що живу…

Раптом, наче з якоїсь дикої тварини вивергається крик: «Хто вимкнув електрику?!». Мій біль тихо, але впевнено перероджується в екстаз, а вітер бере лагідно за руки і шепоче:«Уже час…». Останнє, що я чую, – лише тихий плач мого демона і Бога, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

І ось довгоочікуване світло…
P.S. А в іншому кінці містаякісь підлітки дражнилися з електропроводами. Вони не знали, що обіграли життя, і що останній подих чийогось серця був заглушений шепотом вітру…

Розкажи корисну інформацію у соцмережах

Пов’язані записи