Мім
Тихо… На лавках сидять вони – розгублені, злякані, щасливі, втрачені і знову знайдені. Хтось шукає біля себе тепло, але бачить лише незмінну тінь – самотність… Хтось мріє про давно покинуте і шукає його риси в щойно відчутому… Хтось іде назустріч, тупцюючи на одному місці, а інші – сміються над тими, хто сидить і вже, мабуть, ніколи не подумають, що до цього ще не доросли. Мрії так далеко, наче до них тисячі чи навіть мільйони проданих надій, оманливих очікувань і замучених молитов. Вони ховаються, боячись показати свої справжні обличчя і думаючи, що з них будуть сміятися, як з лайливих продавщиць на дешевому ярмарку. Шкода, що вони такі лякливі, а людство таке настирливе, бо важко бути одночасно людиною і мріяти стати нею. На обличчях вкарбовані фриволь, вульгаризм, а в словах – прихована ненависть до своєї слабкості. Але… Ні! Вони живуть за точним розкладом, щоб не відходити далі від будки і своєї території… Головне – щоб на її межі ніхто не потрапляв.
Один я стою позаду, чекаючи на своє майбутнє, бо тяжко відчуваю мотузку, що зв’язала нас. Під ногами грає сонце, ніби дражнячись, що я ніколи його не затопчу, а вітер ще більше знущається над моїм плащем, обіцяючи подарувати незабутнього стусана моїй потилиці. Знаю, знаю… Я – Маріонетка.
Іду додому, щоб знову втопитися у чашці чаю без цукру і лимону, бо підсолоджувати життя немає сенсу, а прокислювати його далі просто неможливо. Там чекає Правда – моя кров і плоть, моя чуттєвість і твердість, моя біда і воскресіння. Для неї варто брехати, адже, що таке світ без брехні? Хіба що трохи схожий на старий мультик про Колобка: кожного дня сидиш на пеньку і чекаєш доки хтось прийде і скаже : «Я тебе з’їм» або кине на брудну дорогу, щоб ти котився, як більярдна кулька в лунку. А далі – дно чашки або кава з молоком…
На стільчику – Лялечка. Маленьке створіння, яке не знає до яких ниток буде прив’язане, з яких котушок з’їде і скільки глузду втратить. Вона – втілення неземної мрійливості. Мені інколи здається, що їй не вистачає тільки двох кроків до неба і одного до землі. Вона – до, ре, мі, фа, соль, ля, сі – уся гама від початку до кінця та від кінця до початку…
Кожен вечір нашого життя – краплина дощу надворі, ложка чаю в моїй чашці і сльоза на щоці в маленької Лялечки. Юрба росте, та їх щирість задушена під м’якою подушкою брехні, яка цілковито має право назвати себе чесною, бо стала основою звірства.
- І що я теж звір? – спитала маленька Лялечка.
- Ні, поки не забруднишся калюжами… Але не тими маленьким світами на асфальті, а плямами, які ніколи не виперуться , – відповіла Правда.
- І що навіть твій, мамо,«Аріель» не зможе вивести ті плями?
Я мовчки посміхнувся, дивлячись в киплячі дитячою пристрастю очі, котрі дивно розрізняли світи природного шалу.
- А ти пристав драбину до неба і перепитай… – промовили мої вуста.
- Тоді збудуй мені таку! – вередливо попросила Лялечка.
- Драбини буде мало, якщо ти залишишся до кінця життя маленькою.
- То купи мені «Ростішку» – мало не плакала Лялечка.
Ми з Правдою вже майже сміялися, торкаючись пальчиками до маленької долоні, де жила дитяча цікавість.
Через кілька хвилин маленька Лялечка вже міцно спала, а я і Правда йшли далі шляхами незвіданих ілюзій. Моя кохана пригортала до себе вірним поглядом, присвячуючи мені не тільки своє життя, а й ті катастрофічні почуття, які вона дарувала іншим – тим, що сидять на лавці.
Цього вечора вона мені сказала про сьогодні, яке стало її мінливим «вчора» і незбагненним «завтра» : «Сьогодні я пішла в парк, щоб сісти на лавку і почекати, коли на неї сядуть інші. Тихий дощ ішов назустріч мені, знімаючи лабета вимушеного насміху над собою, – казала вона, – крок за кроком в мені народжувалася сила відчути свій час і одночасно зрозуміти, який він став мені чужий. На стінах промоклих будинків намальовані іскри почуттів давно забутого всіма прагнення стати собою. Як просто дивитися на ці будинки і не відчувати нічого, крім бажання стати тим дощем, який і змушує розкрити свою невагомість перед світом! У під’їздах ховалися діти, в чиїх очах горів той нестримний лет, що страшенно ліниво пролітав повз мене, але який, на жаль, я ніколи не зможу зловити. Маленька дівчинка сиділа на сходах, глибоко вдивляючись в осінню калюжу, де розплилася веселкова краплина бензину. Абсолютно віддавшись своєму спостереженню, вона не помічала нікого , крім маленького світу, який втягував її все більше в доросле життя, залишаючи найцінніше, що може подарувати нам дитинство – довіру. Я підійшла до неї і мені здалося, що дівчинка помітила мене. Вона підняла свої фіолетові очі і силою прикувала свій погляд на мені, залишивши в спокої сонну калюжу і промовляючи: «Ця калюжа схожа на синяк, який я бачила в одного чоловіка вчора. Правда гарно?» – посміхнулася вона. На мить мені здалося, що вона якась неземна істота, що випадково потрапила на Землю, наче Маленький принц, творіння Антуана де Сент-Екзюпері. Я звела очі до неба і побачила там цю саму маленьку калюжу і відповіла: «А мені вона більше схожа на сонце, коли воно заходить… ». Дівчинка на секунду задумалася,, ховаючи свої очі в маленькі долоні ніжного вітру, що звичайно м’яко приходить після зливи. Повернувшись до мене обличчям, вона сказала: «Хочете я познайомлю вас із чарівником?». Мені стало трохи ніяково, бо я відчула себе такою безсилою перед цією дівчинкою, котра ховала вітер у своїх долонях. «Ходімо», – відповіла я.
Ми пішли вузькою вуличкою, де під стінами нагромадилися чужі сльози, сміття від недокінчених розмов, подерта валюта. Я хотіла швидше покинути цю велику дірку, яку розгризла собака-бідність. Дівчинка йшла мовчки, лише інколи заглядаючи в кулачок, де ходив вітер. Ніжність, що віяла від неї прокралася в моє серце і накинула на нього пухнастий мішок, де я могла дихати так, як хотіла.
Несподівано ми підійшли до чоловіка, котрий був розмальований білою фарбою. Він – Мім, а справжнє ім’я йому просто не потрібне через те, що ці кілька букв розділяють людей на «породи», а він волів бути лише дворовим цуценям. Його обличчя нагадувало нерозкриту книгу, де сторінка за сторінкою жили казки братів Грімм, Шарля Перро й Андерсена.»
Правда підвела свої очі до мене і тихо прошепотіла : «Давай візьмемо його до себе…». Важливішим для мене було те, що я не міг їй відмовити. Невідома сила тягнула мене туди, куди хилила вона, а протистояти не мало сенсу. Бо це все була лише гра тим, чим ніхто і ніколи не має права гратися. І я погодився.
З того часу цей старенький Мім зі своїми «скляними руками» постійно будує стіну між ним і нами. Але варто один раз поглянути в його очі, щоб побачити те, в що перетворюється людина, якщо вона цього хоче – добро. Добро для себе, інших, світу – не важливо, бо сутність свою воно ніколи не змінить.
Зараз я не стою, чекаючи своєї черги позаду лавки, на якій сидять вони – загублені, злякані, щасливі, втрачені і знову знайдені. Хтось шукає себе, а я знайшов Міма…
Він полетів, але Лялечка ще досі згадує «бідного дядю Карлсона», що перебрався з горища у нашу квартиру. Правда ж зовсім змінилася – стала вічною в очах і миттєвою у серці. Ми не жили, а літали. До речі, я змінив ім’я – тепер я уже не Маріонетка, а Людина. Чашка чаю стала мілкою для того, щоб топитися… Тихо…
