Перші писемні згадки про місто Здолбунів датуються 1497 роком, коли воно ще називалося Долбунів. Тоді володіння перейшло від Великого князя Литовського Олександра Ягеллончика до гетьмана Костянтина Острозького як винагорода за військові заслуги. Поселення зародилося поруч із селом Здовбиця, а його розташування стало доленосним для подальшого розвитку.
У 1579 році у містечку налічувалося лише дев’ять будинків. Через 200 років кількість зросла всього до дванадцяти, що підтверджує повільний старт у розбудові. Водночас Здолбунів встиг побувати розмінною монетою: його дарували, продавали, пропивали й навіть програвали в карти. Така доля була спільною для багатьох волинських поселень, але саме ці «блукання» Здолбунова визначили багатонаціональний характер міста в майбутньому.
Як розвивався Здолбунів у XIX столітті: роль залізниці
Переломним моментом у розвитку Здолбунова стало прокладення залізниці у 1873 році. Тоді в місті з’явилися станція, депо та склади, які потребували численної робочої сили. Люди приїжджали в пошуках заробітку та зрештою залишалися, що поступово перетворило Здолбунів на стратегічний транспортний вузол регіону. Це стало особливо помітно, адже навіть у сусідньому Острозі залізничне сполучення так і не з’явилося.
Швидке економічне зростання вплинуло і на культуру міста. У Здолбунові мешкали люди різних національностей: українці, поляки, чехи, євреї, румуни, турки, угорці та інші. Така мультикультурність заклала фундамент відкритості та різноманіття, яке і дотепер відчувається у міському середовищі.
Чому Здолбунів називають цементною столицею Волині
Одразу після прокладення залізниці, у 1884 році, брати Єлінек (підприємці з Чехії) заснували тут цементний завод. Спочатку це було кустарне виробництво, де цемент формували у своєрідні «хлібці», випікали в печах, а потім перемелювали на жорнах. Якісний будівельний матеріал швидко здобув популярність і став продаватися по всій Східній Європі. Уже наприкінці ХІХ століття виникла велика фабрика, що дало місту заслужену славу «цементної столиці» регіону.
Розвиток промисловості йшов поруч із розбудовою інфраструктури: у Здолбунові споруджувалися житлові квартали, місця для праці та відпочинку, школи й храми. Тут стояли дві синагоги, православні храми, костел, а при церквах діяли чеські та польські школи. Промислове зростання та мультикультурність створили особливий характер міста: відкритий, роботящий і дуже різноманітний.
Випробування війною: доля Здолбунова у XX столітті
У 1939 році, з приходом радянської влади, розпочинається хвиля колективізації та закриття місцевих бізнесів. У 1941-му місто окупували німці. Окрему трагедію пережила єврейська громада Здолбунова: її більшість було знищено під час окупації. Першою публічною стратою стала смерть теслі Янкеля Дінера, яку організували для залякування місцевого населення та єврейської громади.
Та навіть у страшні часи можна знайти приклади людяності. Німецький підприємець Герман Фревер, який керував компанією з виробництва електротехнічного обладнання, рятував єврейських працівників, відправляючи їх у Полтаву та приховуючи від розстрілів. Зрештою, він сам потрапив під підозру й був змушений тікати до США.
Повітря післявоєнного Здолбунова просякнуте замовчуванням: радянська влада ставилася до євреїв як до «звичайних мирних жителів» без згадки про національну приналежність, а цифри загиблих часто перебільшували з пропагандистською метою. Ця вибірковість у висвітленні фактів спотворювала справжню історію міста.
Здолбунівський краєзнавчий музей
Однією з важливих пам’яток сучасного Здолбунова є місцевий краєзнавчий музей, відкритий десять років тому на місці колишнього жандармського відділення. Ця будівля пережила панування різних окупаційних режимів, зберігаючи у своїх стінах історію насильства. Радянська влада свого часу замовчувала призначення цієї будівлі, перетворивши її на стоматологію.
З 2008 року будівля стояла пустою й перетворилася на велике звалище: звідти вивезли майже 470 тонн сміття. У 2014-му ухвалили рішення створити на цьому місці музей, який спочатку очолив Олег Тищенко. Відтоді приміщення поділили на кілька експозиційних зал: первісної історії, історії міста в контексті двох світових воєн, мультикультурний простір, а також зал про боротьбу жінок за права. Особливу увагу привертає «Колишня в’язниця» – підземелля з камерами та катівнями.
Керівництво музею свідомо піднімає складні теми насильства, воєнних злочинів та пенітенціарної системи, аби пояснити відвідувачам, чому важливо пам’ятати про це і робити все, щоб подібне не повторилося. Водночас музей став творчим простором для сучасної молоді: тут проводять квартирники, виставки, творчі вечори й різноманітні заходи, що приваблюють юних відвідувачів.
Волонтерський рух і перспективи розвитку
Штат музею складається лише з п’яти осіб, проте велику допомогу надають близько 40 волонтерів. Завдяки їхній ініціативі заклад часто працює довше звичних годин, аби залучати всіх охочих до спільних проєктів. Такий підхід дозволяє музею й надалі розвиватися, залишаючись відкритим для громади.
Інколи проведення заходів у приміщенні, яке свого часу було місцем насилля, викликає несприйняття з боку деяких містян. Проте мета організаторів – не ігнорувати трагічні події минулого, а навпаки, привертати до них увагу, щоби розуміти історію й не повторювати її помилок.
Місто Здолбунів – це не лише цемент і залізниця. У першу чергу, це люди, різноманітні культури та традиції, що сплелися в єдине культурне тло. Сьогодні Здолбунів прагне розвиватися далі, зберігаючи свою багату спадщину, пам’ятаючи про трагічні сторінки минулого й залучаючи молодь до збереження історичної пам’яті. Такий підхід допомагає місту залишатися живим осередком культури, волонтерства та прогресивних ідей – справжньою родзинкою Волині, яку варто відвідати й відчути її атмосферу.
