Вірші
Доба
Чорнило, спите не тобою,
Залишилося на вустах.
Його твереза міць на волі,
Воно плямує почуття.
Я бачу, як забута днина
Цензурою тріпоче там,
Де сонце в бутербродах скніє,
Де місяць сяє крізь Бедлам.
А вії, спалені журбою,
Отруту п’ють, як промінь сніг.
Вони обрізані тобою,
Та не шукають вітру сміх.
Насіння лузає тов.Сталін,
А Гітлер п’є з чужих столів.
Грубезні сни на дні емалі
Ховають божевільну ціль…
Як повернути очі знову?
Де голову свою прикрить?
За що кохати війни в слові,
Як на крові свіча горить?
За те, щоб силу захистити,
Коли ідея йде на дим,
В катарсис вірити, в молитву,
Яка в утробі матерів.
***
Прокип’ятити світло в кислоті,
Побачити як гнуться акварелі,
Відчути ранком, як втікає ніч,
Розлити каву сміхом у постелі.
Повірити, що сльози до смаку,
Бо так кортить нам з’їсти щось солоне.
Кохати, щоб згубити ноти тут,
Заграти соло на колінах долі.
Зламати зло, що в чашці булькотить,
Попорпатися у старій кишені.
Подарувати дірку глибині,
Знайти розшарпаний синяк в тунелі.
Усе звалити на крихкий диван,
Що плаче, бо тримає жалю скирти.
Фортуну дарувати небесам,
Де пристань стане храмом для молитви.
Гріх
Рука засохла, спалена в олії
Моїх прожарених, запліснявілих сном повій.
Як ти ідеш – так я повзу до мрії,
Що, як важезний молот на спині.
Я знаю, мій порив – застигла кома,
Де квітка лиш тавро в очах німих.
Мій сміх і плач – інфаркт, брудна судома,
Розплющена ногою боротьби.
Як важко дотягнутися до віри!
Як легко гаслом звати до стіни!
І як непросто падати в надії,
Що холод дасть епоху підвести!
***
Ножиці у склянці
(присвячую залежним від себе)
День у алкоголях,
Ночі лиш на шприцах.
Порошки в долонях,
У очах іскриться.
Ейфорія в серці,
А в душі – червоне.
Тихо скаче бритва,
Їсть кислюче горе.
Сльози топлять вазу
Біля стінки – діти.
Очі на відразі
Губляться навіки.
Ножиці у склянці,
На грудях – кохання
Біля стін лиш діти,
Зраджені блуканням.’
***
Пап’є-маше
Клею друзки мірного манірства,
ПВА злипається у дні.
Тарілки, старі та недомиті,
Кидаю серпанком в голові.
Бачу очі, сповнені ванілі,
Їх долає неприкрита лінь,
Фарс, серветкою присутенілий,
Стогне на майдані, зрушив гнів.
Він – як шпора, завжди лиш відкритий,
Шпагу нагострив для новизни.
Там, де вітер, музикою битий,
Схопить привид, грається у сні.
А пап’є-маше стоїть без діла,
Сковане лабетами зубів,
Перерізане на дві горілі миті,
Перевуглене на торфі диких цін.
***
Народження
Троянди вже не ранять дикі руки,
Бо вони народжені у світлі.
Пуповина… Не дитя розпуки,
А гонитва за плащем молитви.
Низько вітер бігає за сонцем,
Немає птиць «високого польоту».
Подих… Рвуться струни за мішечком,
Що не дає натиснути на кнопку.
Фриволь і мука… Легко ж стати болем,
Та для когось це – так, якась забава.
Крик… Табун коней канючить волі,
Як вістря від меча вже ріже жало.
З’їдати притьмом щастя на екрані,
Бо до свого чекать нема резону.
Мами руки… Можу дати крові,
Бо хочу стати не дитям розгону.
Я – вістря ще одне. Та заржавію,
Як сіра мить, потік звірячих мас…
Душа… Чи мій кинджал вціліє,
Де губи хочуть цілувати час?
